Штрихи життя.

Пам’ятаю, у моєї близької подруги, Оксани, обва лилася дорожезна навісна стеля, яка потягнула із собою в ути льну мог илу старовинну бабусину люстру й купу всіляких милих серцю дрібниць…

Коли я прийшла до неї, вона гордо сиділа на руї нах, кур ячи свою незмінну сиг арету…

Ані су єти, ані жа лю, лише іро нія на все іскристими очима волошкового відтінку…

— Що будемо робити? — заметушилася, замість Оксани, я.

— Нічого. Усе вже сталося. Зараз кави зварю, поп’ємо, заб’ ємо на якийсь час… а прийде настрій — почну розгрібати потихеньку, — усміхнулася вона.

Я усміхнулася їй у відповідь, тому що кожного дня стою під стелями, що обва лилися…

Стелі життя точно такі ж, друзі мої…

Падають навіть ті, у надійності, яких ти й не думав сумніватися…

Падають із найменшою до цього готовністю…

І я давно зрозуміла, що головне тут — не кидатися грудьми на цю амбразуру, і не рвати себе на шматки надмірно активними, але дуже часто, уже марними діями…

Варто просто розкрити недоторканні запаси своєї хоробрості, для того, щоби подивитися прямо в очі тому, що сталося, попити кави, узяти паузу… і розгрібати потихеньку, коли біль перестане танцювати джигу на відкритих ра нах…

Коли все вже сталося, друзі, необхідно прийняти саме цю інформацію, а не втікати від неї, не ховатися за суєтою, не складати заспокійливих легенд…

Стелі можна замінити…

А ось нас із вами — ні…

Розгрібайте потихеньку на території будь-якого особистого земле трусу…

І нехай на його місці зацвіте поле з ромашками…

Вірю в кожного

© Лілія Гр ад

Якщо ти зрозумів своє значення в житті, ти усвідомив свою гідність.

via  freedominspire.com.ua 



error: Content is protected !!